ставалося чим раз гірше. Помимо ненастанної праці я була здорова, кріпка і весела. Не подобалося їм те, що я була краща від них усіх. Коли було йдемо на ринок за закупном, то хоч я одіта в брудну, пошарпану одіж, хоч панни навмисне не дають мені перед тим умитися ані розчесатися, то все таки прохожі паничі не дивляться на панну, а обертають очі за мною.
— Ромка, куди ти дивишся! — фукає на мене панна, коли я зустрінусь очима з поглядом якого молодого чоловіка. А сама, небійсь, аж благає очима в того самого панича: «до мене! до мене!» Та що, коли в її очах, як казали, заздрість тліє, як іскра в попелі, а в моїх веселість живим полум'ям горить. Це мені так їх власний батько говорив.
На жадний прохід мене не то з собою не брали, а й самої не пускали.
— Не можна! — говорили між собою. — Вона наша своячка, сирота, ми за неї відповідаємо. А їй уже з очей видно, яка дорога її чекає, коли їй дати волю!
І при тім ззиралися одна по другій і всміхалися так якось погано, що я вся паленіла зо стиду аж до глибини душі, хоч і не знала, куди вони гнуть і що саме чекає мене.
Таким способом із слуги я перемінилася в невільницю. Зо мною вже не робили собі ніяких церемоній. «Ромка, як ти смієш говорити з нами, як з рівними?» «Ромка, марш до кухні!» «Розтовстіла на нашім хлібу і ще хоче з себе панну вдавати!» — от такі слова я тільки й чу-
