вже 28 літ, а наймолодша 15. Усі на порі, всі заміж хочуть, а тут ніхто ані руш до них не навертається. Бідні були дівчата. Без шкіл і науки, без маєтку, без ніякого ремесла, окрім того нужденного шиття, тай ще без уроди, якісь косоокі, з великими губами, низенькі як полумацьки[1]. А претензії були — все ж таки вони діти урядника, а їх мати була шляхтянка, з обивательського дому. З простою робітницею стоваришуватися, це були би вважали страшенною ганьбою. Принести зо студні[2] води або з поблизького склепу[3] хліба — де там, нехай Бог боронить! П'ять таких дівок, а ще служницю держали! А тут біда в хаті, батькова пенсія скупа. Ну, що я вам буду розповідати, яке там життя було в тій хаті. Прокоштувала я його цілі чотири роки, і знаєте… Може бути, що те, що я тепер роблю — і великий гріх. Але я думаю, що за те пекло, яке я вибула там у вуйка через ті роки, всі мої гріхи будуть прощені. Я свою кару ще перед гріхом відпокутувала.
Скоро тільки я війшла в хату, так зараз і почула, що починається для мене нове життя. Мої кузинки обступили мене, стискають, цілують, гладять по під бороду… «Ромця, Ромця! Ай-ай, як вона виросла, яка гарна!» Обзирають мене на всі боки, як якого звіря. І ховай Боже, погостили, кільки день водили на спаце-
