Целя стояла бліда, холодна, непорушна. Тільки її груди хвилювали раптовно і швидко, свідчачи про глибоке внутрішнє зворушення.
— То що ж маю зробити? — спитала вона ледве чутно.
— Покинути пошту як найшвидше, хоть завтра!
— І куди ж відтак подітися? Аджеж тут… у вас… на вашій ласці бути не можу, не будучи ще вашою.
— Ну, на ласці! Яких ви слів уживаєте? Для того, кого люблю, всяка ласка, всяка жертва єсть тільки обов'язком. Правда, тут вам бути ніяково, але на це єсть рада. В мене є стара тітка в Станіславові, відвезу вас до неї, пробудете там, поки тут все буде готове до шлюбу. Ну, що — згода?
І доктор з усміхом знов простер рамена, щоб узяти її в свої обійми.
— Ще ні, — холодно сказала Целя. — Тепер моя черга сказати слово. Не буду говорити довго. Прошу вас, пане доктор прочитайте мені на голос отцей лист і поясніть його зміст!
І вона подала йому письмо, яке перед тим дала їй Осипова.
Доктор зірвався з крісла, мов опечений, кинувши оком на грубі каракулі та курячі лаби, якими надряпане було його ім'я на коверті.
— Відки ви взяли це письмо? — сказав він різко.
— Не бійтеся, пане доктор, я його не вкрала, — холодно відповіла Целя. — Осипова знайшла його на сходах і, думаючи, що воно
