— Дивно ви, пані, висловлюєтеся, — сказав доктор. — Ані за ту честь, ані за ту жертву, ані за свою любов я не жадаю і не можу жадати від вас нічого. Я можу тільки бажати…
— Ну, так чого ж бажаєте?
— Щоб… щоб… ви хоть трошки полюбили мене.
— І пощо вам моєї любови?
— Ах, пані! Як ви можете так питатися? Ваша любов була би для мене найбільшим скарбом, новим життям, була би…
— Пане доктор! — строго перебила його Целя. — Не вдавайте з себе поета! Це вам дуже не до лиця. Скільки разів ви говорили про себе, що ви чоловік практичний. То говоріть же по свойому, практично.
Доктор видивився на Целю, яка стояла перед ним усе ще бліда, з затисненими устами і з виразом якогось сконцентрованого напруження і рішучости. Він окинув її бистро питаючим зором, у котрім на момент мигнуло щось, як злобна насмішка і певність побіди, і сказав:
— Ну, пані, трохи ви мене розчаровуєте. Я не думав, що в таких річах ви такі практичні.
— А що ж ви думали? — відмовила Целя. — Що зловите мене на самі слова, котрим я маю причину не вірити?
— Маєте причину? здивувався доктор. — Прошу, яка це причина?
— Це вже моя річ! — відповіла Целя. — Як прийде на мене черга говорити, то я скажу її, не бійтеся. А тепер говоріть ви. Тільки остерігаю вас, говоріть щиро!
