Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/285

Цю сторінку схвалено

єсть молоді панночки, яких щасливий темперамент хоронить від екстраваганцій, а молодість від рутини, натури гармонійні, з живим чуттям і бажанням діяльности, але кермовані більше розумом, ніж чуттям. Боротьби і внутрішніх роздвоєнь і тут не хибне, не хибне блудів і помилок, бо де ж їх хибує в ділах людських? Але скарб найдорожчий: людськість, гідність і індивідуальність людська в тій громадці хорониться свято, переноситься як найцінніше насліддя все наперед, до далекої, кращої будучини.

Легке стукання до дверей перервало її мрії.

— Чи можу ввійти? — запитав у дверях доктор. — Чую, що пані ще ходите по покою, не спите, то й подумав собі…

— Прошу, прошу, ходіть ближче! — сказала Целя.

— Я тільки на хвилечку. Тато по вечері забрався до свого касина[1], а я не привик так вчасно йти спати. Але коли б я мав пані перешкодити…

— Ні, пане доктор, не чуюся сонною, — сказала Целя. — Прошу, сідайте.

Доктор сів, і під час, коли Целя не переставала ходити по покою, він не зводив із неї очей.

— Дивна річ, — почав говорити по хвилевій мовчанці. — Дивлючися на вас, пані, так і здається мені, що читаю ваші думки, як з книжки.

— Це вам так здається, — відмовила Целя з усміхом.

— Ну, о що заклад, що знаю, про що ви думали в тій хвилі!

 
  1. Касино — клуб.