Доктор мовчав і старався навіть не глядіти на Целю. Старий Темницький був також якийсь понурий, а Целя, яка надарма ламала собі голову над тим, що властиво хотів сказати їй доктор, сама не мала охоти розпочинати розмову. Тож зараз по вечері відійшла до свого покою, толкуючися тим, що завтра рано мусить устати до служби.
Мусіла переходити через кухню, де на момент зупинила її Осипова, оповідаючи про сторожа, який упившися наговорив грубіянств господареві камениці, а особливо старому Темницькому, про котрого на всю вулицю викрикував такі погані історії, що аж слухати гидко.
— Ну, але буде йому за те в поліції! — додала стара.
— Як то, його взяли на поліцію?
— А вжеж! Пан Темницький знайомий зі старшим комісаром, побіг, пожалувався, ну, і взяли нашого сторожа. Вже на його місце іншого маємо.
— От як! — сказала Целя дивуючись.
— А чи не паннунця то загубили цей лист? — сказала Осипова, добуваючи з-за пазухи помнятий, розпечатаний лист і даючи його Целіні. — Може знов яка дурниця, — додала вона, — і паннунця на мене розгніваються, але така вже моя доля, що все до паннунці з листами налажу.
Целя зирнула на лист і затремтіла.
— Відки Осипова має той лист?
— Та я знайшла його ось тут на сходах! Я гадала, чи не паннунця його випустили. Най но паннунця глянуть до середини, може там письмо інше, не належне
