Целя і доктор вийшли. Грозицька повела за ними понурим поглядом і прошептала:
— Наївна дівчина! Я певнісінька, що вона вірить цьому шарлатанові, а він їй плете сухого дуба. Та нехай собі вірить! Я її остерігати не буду. Побачимо, чи швидко вийде на таку саму стежку, як Ольга. Ой, мої молоденькі пані! Служба публічна, то не ваша річ! У вас кров кипить, уста тремтять, очиці палають, а все це приналежности на службі зовсім непотрібні, а навіть дуже, дуже шкідливі!
І Грозицька сумно похитала головою.
— Ну, але час мені додому, — сказала вкінці. — Боже мій, що то там діти роблять! Ой, служба, служба! Чую вже в костях її наслідки!
І стогнучи одягалася звільна, поки не прийшов почтовий сторож, щоб позамикати віконниці, погасити світло і замкнути бюрові двері.
А тим часом Целя, йдучи поруч доктора, розповідала йому з живим почуттям про смерть своєї товаришки і додала при кінці:
— Хотіла б я відвідати її матір, потішити бідну старушку в такім тяжкім горю. Та що ж, завтра рано знов маю службу аж до другої години з полудня, годі вирватися.
— Служба, то неволя, — глибокомисно докинув доктор.
— Чи так пан доктор думає? — живо відказала Целя. — А мені, прошу пана, донедавна зовсім так не здавалося. Навпаки, те регулярне, після годинника розмірене життя заспокоювало думки, чинило мене
