Тим часом кінець листу був короткий і зовсім сухий.
«Від нині не буду вже Вам, пані, докучати своїм видом. Власне вертаю від нотаря, де я підписав контракт продажі своєї реальности[1], про яку я так часто снив, що станеться гніздом мого щастя і тихим пристанищем по бурях життя. Нехай іде в чужі руки! А я ще сьогодні з полудня виїзджаю зі Львова і надіюся, що не швидко верну до нього».
Підпис автора і нічого більше, ані слова, куди виїзджає. Ніякої просьби, ніякого бажання — нічогісінько.
— Ну, цей швидко надумався, і як видно, зовсім безповоротно, — прошептала Целя. — Я й не думала, щоб у нього знайшлося стільки сили волі.
І зітхнула. Хоч до Стоколоси було їй зовсім байдуже, то все таки в її серці на хвилю пробудилося гірке почуття жалю і розчарування, таке саме, яке проймало її колись, коли ще була малою дівчинкою і під доглядом коханої матері гуляла по луці, ганяючись за метеликами. І кільки разів один із тих летючих цвіточків був уже зовсім близько її рученят і вона з рознятими усточками і витріщеними, блискучими оченятами помаленьку підкрадалася до нього, аж поки нараз він сполоханий не фуркнув свавільними викрутасами високо вгору і не щез із її очей, то мала Целінка морщила брівки, ламала губки і з загніваним личком кричала за ним: «Недобрий! Не
- ↑ Реальність — власна земля.
