година, коли до бюра найменше приходило публіки. Целя сіла в куточку за дверима і тихо плакала, час-від-часу тільки обтираючи сльози і виходячи зі своєї криївки, щоб обслужити нетерпливих гостей, що тупотіли ногами край решітки.
В сльозах розпливались гострі стріли болю, лекшим робився тягар, що придавлював її груди. Почувала тільки велике милосердя для всіх страждущих навіть за для власної провини, глибокий жаль над загальним горем людського життя. Постановила собі як найчастіше відвідувати і потішати горем прибиту Ольжину матір. І що найдивніше, в її чистій дівочій уяві образ приятельки, упавшої і зганьбленої, зовсім через те не змалів і не заплямився. Навпаки, Целя почувала для неї незвичайну ніжність і пошану, як для мучениці.
«І що ж таке всі мої дрібні, дитячі терпіння, знеохоти і розчарування в порівнянню до цієї страшенної трагедії!» — подумала Целя обтираючи сльози і знов засідаючи до свого бюрка, куди кликала її нова купа листів принесених із головної почтової експедиції. Вона кинулася до праці, щоб заспокоїти себе по дізнаних зворушеннях. Аж коли скінчила цю працю, кинула оком на лист Стоколоси, що лежав тут же під її рукою і досі не був розпечатаний. Цим разом одначе її душа, потрясена до глибини, далека була від усяких насмішок і погорди. Серце її повне було співчуття навіть для горя
