теньку судив, що страх подумати! Гей, гей, як би то мені відки інде прокормитися, не поглянув би я навіть ніколи на тото вуглярство. Воно збавило мені мого сина, мого Іванчика, щом го[1] єдного мав, як єдну душу в Бога!
Старий зідхнув важко.
Я дав йому виговоритися. Знаю з власного досвіду, як то прикро, коли наші сумні, жалібні спомини перериває хтось цікавими питаннями. Я старався заспокоїти вугляра, звертаючи його увагу на посторонні предмети, а по хвилі запитав:
— А що ж то сталося з вашим Іваном?
— Ой, не приводи Боже такого мому ворогові! — відказав. — От, коли ласка ваша, послухайте! Пізнаєте, який то наш заробок гіркий та кривавий, та й яке горе мене в нім постигло! Мушу вам сказати, що ціла наша родина в Суходолі — самі вуглярі. Ми бувало в п'ять фір їздимо. Я на одній, мій син на другій, на третій мій молодший брат Митро, а на четвертій і п'ятій знов його два сини, Якимко і Штефан. Дома лишалися лиш жінки. В мене, крім Івана, була ще й дочка, Маруня, а в брата не було більше дітей.
— А відки ж ви брали дров на стільки вугля? — перебив я.
— Купували. От, де в лісі яке охаб'я[2], повалене дерево, дещо… в наших лісах того страх багато. Закупуємо тото дуже тано[3], ще пан рад, що позбудеться завади, бо то би й так дармо лежало та гнило. А ми припа-
