— Мій Боже! Мій Боже! — скрикувала Целя ламаючи руки. — Але ж то страшенно! Бідна Оля! Але що ж могло попхнути її до такого розпучного кроку?
— Легкомисність, прошу пані, — суворо і рішуче відповіла пані Грозицька.
Целя видивилася на неї питаючим поглядом.
— Зараз по її смерті, — говорила дальше пані Грозицька притишуючи трохи голос, — лікар сконстатував, що смерть узяла не одну жертву, але дві.
— О, Боже, — скрикнула Целя.
— Так, так! А пан Вимазаль, яко їх сусід, віддавна знав про зносини Ольги з якимось академіком[1], що мабуть мав з нею женитися, але перед пів роком подався на судову службу до Боснії. Здається, що тут і треба шукати ключа до цілої цієї історії.
Целя сиділа мов нежива. Пробудило її з остовпіння аж питання якоїсь панночки, ніби швачки, ніби панни склепової[2]:
— Прошу пані, чи нема для мене листа під адресом «Кароліна Пташок»?
Целя машинально винайшла лист адресований мужеською, невправною рукою, подала його врадуваній панночці і знов сіла, силкуючись упорядкувати свої думки. Але пані Грозицька не вистріляла ще всього засобу[3] своїх набоїв.
— І представте собі, пані, зараз на донесення лікаря прибула комісія судово-
