буває собі кусник чорного хліба, мусить числитися з кожною латочкою, а тепер нараз за приходом гарячої пори, коли панство починає роз'їзджатися на ферії[1] або до купелів, бачить недобори в своїм бюджеті і бажає надолужити болючу страту бодай жертвою з власного спокою і власної вигоди, винаняти половину своєї малої, тихої комірчини, і з дрожжю непевности, з молитвою на устах чекає день по дневі, «кого їй Пан Біг пришле».
Але нараз думка Целі урвалася, завмерла, мов знесилена морозом пташина паде серед лету. Її широко отворені очі недвижно зупинилися на посмертній афіші, що, бачилось, скакала перед нею своїми грубими літерами, яким тісно і невигідно було в широкій, чорній обвідці! На полуотворених устах Целіни завмер окрик здивування і перестраху.
«Ольга Невірська, ц. к.[2] поштова маніпулянтка, по короткій але тяжкій недузі вмерла сьогодня рано в двадцятій весні життя. Погріб відбудеться 14 с. м. Безутішна в жалю мати запрошує всіх кревних і знайомих на цей сумний обряд».
Целя вже другий і третій раз перечитувала ці слова, що мов градові зерна падали в її серце, не в'яжучися в ніяку живу цілість, у ніяке ясне почуття. Ольга Невірська, її найліпша приятелька, по короткій але тяжкій недузі… що це значиться? Аджеж Ольга позавчора ще була на службі, здоровісінька, хоч сумна
