маєтку, якого він не потребує? І що власне винен йому рідний край, що для такого «щастя» хоче його покинути? Ні, таке подружжя з боку доктора було би безумством, гріхом і свідоцтвом про брак патріотизму!
Так роздумуючи Целя й не спостереглася, коли була вже близько поштового будинку. Аж на скруті вулиці, що вела до пошти, вона машинально зупинилася. Від швидкого ходу в грудях їй захопило, чоло покрилося потом. Мусила спочити, і мимоволі очі її зупинилися на афішах, якими обліплений був наріжник камениці. Сіра стіна, покрита різнобарвними шматами паперу, наклеюваними день-у-день, здираними безладно, виглядала як паяц. А прецінь скільки ж то глибоких драм скривали в собі не раз ті сорокаті паперові лахмани! Скільки праці, сліз і гризоти невидимо плило поза ними! Ось довгий а вузький, огнисто червоний пояс, здається, викрикає на все горло: «Горівка[1] потаніла! Де? У Вільгельма Адама!» А там знов у кутку майже під ринвою скромно тулиться надряпане на чвертці паперу невправною жіночою рукою: «Stancia kontem zaraz do wynajencia»[2].I думка Целі, втоплена довгою мандрівкою в однім напрямі, зі свіжою силою летить кудись інде, на вбоге піддашшя або в темні сутерени[3], де якась бідна прачка або послугачка щоденною важкою працею здо-