Я підійшов до нього.
— Слава Ісусу Христу!
— На віки Богу слава! — відказав він, — виліз із-під воза, заталапаний, задиханий, став, випростувався, зняв капелюх із голови й долонею обтер собі краплистий піт із чола.
— Ов, а то що вам таке трапилося? — питаю.
— Та видите, — відказав вугляр відсапуючи, — запхала мене лиха година на цей гостинець! Мара би йому в печінки вмурувалася, нехристові поганому! (Я забув додати, що гостинець той мурував своїм приватним накладом жид, барон Попер). Вже бим не мовив, щоби з тягаром яким, — а то видите, в порожні та й годі з проклятої баюри вігарбатися. І конища помучив, і сам утепенився[1], як бачите, та й годі. Нужда моя, мара м'я якась сюди несла в тоту безодню?
— Та що, — кажу я, — будете самі мучитися? Віз страмний[2], ще надсадитеся або що. От погодіть, я покличу людей, запремося разом, легше піде.
І не чекаючи відповіді, побіг я скоками по камінню і закликав робітників.
Досить то довго бавило, заки п'ять хлопа[3] здужали витягти великий вуглярський віз із глибокої западні. Вкінці віз стояв на твердім,
