а може й ще дебудь. Напевно не знаю, але маю підозріння, маю певні вказівки і сліди… Одним словом, прошу пана доктора, не кожна тота весталька, що в довгій сукні ходить.
— Це стара річ, — сказав доктор, поборюючи своє збентеження. — Але знов я не припускав…
— Доктор… і не припускав! — скрикнув пан Темницький. — Ха, ха, ха! Але ж пане докторе, припущення… це перший крок до правди! Чи як там ваша наука говорить, га?
Замість відповіди доктор подав батькові свою широку долоню. Оба ті чесні чоловічки порозумілися цілковито.
Сонце пражило немилосердно. На південно-західнім краю небозводу висіла чорна, як бовдур, хмара так низько, що здавалося, немов ліве крило її зачеплене було на золоченім вістрю на вершку ратушевої вежі, мов величезна пошарпана хоругов. У повітрі пахло вохкістю. По вулицях повзли бочки з водою, скроплюючи куряву і торохкотіли фіякри[1]. Обернені до сонця вікна кам'яниць позаслонювані були ролетами. На балконах недвижно стояли олеандри в деревляних шапликах. Нечисленні прохожі ліниво снували по тротуарах, тільки на невеличкім сквері в тіні дерев, довкола плюскотячого водограя бавилася купа дітей під оком няньок.
- ↑ Фіякер — візник.
