«Та чого ж я хочу? — запитаєте Пані. Одного тільки: позвольте мені зблизитися до Вас, дати Вам ближче пізнати себе! Дайте мені знак, що не маєте супроти мене ніякої антипатії, що зближення моє не зробить Вам ніякої прикрости! Напишіть»…
— Дурень, — скликнула Целя, тупаючи ногою і не дочитуючи письма. — Бреше він! Не любить він мене, коли може писати такі дурниці. Позволь йому зближуватися до мене! Хіба я йому бороню? Але ба, тут саме й єсть хитрість, підла засідка. Наробить яких дурниць, осмішить мене, а тоді скаже: самі Ви позволили мені! Ні, ні, не хочу й чути про нього! Дам йому до пізнання, щоб і на очі мені більше не показувався. «Що не маєте супроти мене ніякої антипатії, що зближення моє не справить Вам ніякої прикрости!» Ну, відки ж я це маю знати? Тьфу! Це якась безкровна слизь, якась галярета[1], не мужчина! Ну, малась би я зпишна[2], якби дала йому руку! Той би мене замучив своїми чулостями й підозріннями! Всі жили з мене вимотав би! Ні, волю вже лишитися тим, чим є, ніж в'язати свою долю з таким непотрібом!
І Целя кинула лист нещасливого любовника на стіл, пройшлася кілька разів по покою, щоб успокоїтись, а потім порвала лист разом з ковертою, подерла на дрібні шматочки і понесла до вікна, щоб викинути геть. Коли вихилилася з вікна, то побачила, що на розі вулиці
