Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/227

Цю сторінку схвалено

те нераз роблю її мимоволі, а це мучить і болить мене ще гірше, ніж їх самих. Чую, що бракує мені тої твердої підстави в поступованню з людьми, яку дає товариське виховання і певність себе самого. Чую, що сама моя особа будить сміх і жаль, і це відбирає мені всяку смілість, яку собі вирозумую. Тужно мені до людей, до приязні, любови, щастя — а чую, що здобути їх не можу так, як здобувають тисячі інших. «Так що ж, чи хочеш украсти їх із-за угла?» — запитаєте, Пані, напевно».

— Чи сказився! — скликнула Целя з якимось переляком. — Точка в точку вгадав мою думку!

«Ні, дорога Пані, (ага, «дорога!». Вже знов починає — шепнула Целя), я бажаю тільки вхопити одну ниточку, що веде до клубка, а потім ціле життя, всі свої сили присвятити на здобування того, що іншим щасливіша доля дарує без труду. Нині Ви, Пані, знаєте мене тільки з непочесної поверховости. То ж не прошу нічого більше, як лиш одного: позвольте мені дати Вам ближче пізнати себе! Я не хотів би без Вашої волі чинити ніяких кроків у тім напрямі, щоб перед людьми, в яких Ви живете, не наражувати Вас на насмішки, дотинки та неприємності. Знаю впрочім тих людей, хоч і з далека, і можу Вам тільки одно сказати: стережіться, Пані, зарівно батька як і сина!»

— Ого, ось уже й жало гадюки! — шепнула Целя, прикусуючи блідніючі уста.