молода, здорова і вродлива, любила всюди красоту і грацію. А він хоч ще молодий, ходив згорблений і немов розломаний, мав лице широке, вистаючі вилиці, вид якийсь заляканий і непевний, блукаючий вираз очей, ніс розплющений і руде волосся. До того додати одіж звичайно стареньку і немов би не на нього шиту — от і портрет автора тих любовних листів, тої «долі», що траплялася панні Целіні.
— Це кандидат на Кульпарків![1] — мигнуло в душі в Целі, коли перший раз побачила його на пошті, як подавав лист. Вліплені в неї з виразом зацікавлення і подиву сиві очі дивогляда справляли їй якийсь неспокій і заразом побуджували до сміху. Від того часу він почав частіше приходити на пошту, впиватися очима в кожний її рух і чатувати на вулиці, коли вона йшла на пошту або вертала до дому. Але ніколи він не осмілювався промовити до неї. Йшов здалека, а як часом не міг обминути, щоб не зустрінутися з нею лице в лице, то кланявся украдком і втікав щодуху, мов з яким краденим добром. По кількох місяцях таких німих зальотів написав до неї перший лист, несмілий, надряпаний очевидно тремтячою рукою, незручний у стилізації, одним словом, смішний-пресмішний. Целя багато мала з нього потіхи, і хоч не знала назви свого німого адоратора[2], все таки вгадала відразу, що він, а автор листа, підписа-
