— Але ж прошу паннунці! — скрикнула стара, не на жарт перелякавшися цього вибуху, — що це паннунці Бог дав! Я мала би насміхатися з паннунці за те, що паннунця в цісарській службі находиться? Я, що від десяти літ віку сама поневіряюся по службах у найріжніших людей? Я мала би насміхатися з паннунці, я, що так паннунцю люблю, як рідна мати? Хай паннунця дадуть спокій і поглянуть радше, що я для паннунці принесла!
— А що таке? — весело спитала Целя, забувши вже прикрість, якої дізнала перед хвилею.
Осипова видобула з-за пазухи невеличку запечатану коверту, і не кажучи ані слова, з усміхом і загадковим морганням подала її Целіні. На конверті написане було тільки її ім'я і назва, та про те Целя знов запаленілася, скинувши оком на адрес. Характер письма був їй відомий.
— А відки то Осипова дістала те письмо?
— А це, прошу паннунці, дав мені знайомий експрес[1]. Хотів іти до паннунці, але я йому кажу: дайте, я сама занесу!
Коли би Целя була пильніше вдивилася в лице старої жінки, то була би відразу догадалася, що Осипова збрехала. Але Целя вдивлювалася в лист, що його держала в руці, очевидно вагаючися, що має з ним зробити. Рум'янець на її лиці щез і воно поблідло, рожеві губи стислися і в очицях блисло щось ніби гнів, обурення чи нетерплячка. Сказала вкінці холодно із досадою:
- ↑ Експрес — посильний, «червона шапка».
