знала вже з власного сумного досвіду із неодного прикладу, що пускатися на ті хвилі, то не жарт.
— Але все ж таки вони добрі люди, — вспокоювало її золоте її серце. — Нехай і так, що в них є свої хиби, але не моя річ судити їх. Зо мною вони чемні і добрі, то що ж можу їм закинути? Ні, ні, дурна я з моєю нехіттю, з моєю глупою тривогою! Нерозсудлива я, невдячна, от що!
І накартавши так свої власні нерви, вона знов ішла в товариство Темницьких, щоб із нього знов винести ту саму німу тривогу, те саме знеохочення і зденервовання, що й уперед, тільки ще в більшій мірі.
— Е, що там! — сказала Целя, потрясаючи головкою і кидаючися то до вікна, то до дзеркала, — дурна я, що собі такий чудесний ранок псую такими думками!
Глянула на годинник, — пів до восьмої. Ще що найменше година до снідання. Взяла книжку і трібувала читати далі, але й це не йшло. Сонце зазирало до книжки, блиск сліпив її очі. Щоденне семигодинне примусове сидіння при почтовім бюрку було тяжкою панщиною для її молодого організму, що домагався руху і свіжого повітря, і для її живого темпераменту. А тепер іще сидіти в покою, мов миша у норі! Ні, це справді гріх. Кинула книжку і рушила в подорож довкола своєї світлички, шукаючи очима, що би можна перенести, поставити на іншім місці, або привести в порядок. Але нічого такого не добачила.
