тілі, хоч досі нічогісінько такого між ними не зайшло, що надавало би хоч тінь оправдання тій її боязні.
Натомість старий пан Темницький говорив тепер іще більше, ніж уперед, і своє балакання майже виключно звертав до Целіни. Шпилькував еманцепацію і емансипанток, хоч Целя ніколи не хотіла вдавати з себе емансипантку, вигрібав старосвітські анекдоти про старих паннів, жартував з женщин-урядників, почтмайстринь і т. і. Остаточно Целя почала звільна догадуватися, що все те балакання не просте язикобиття, але до чогось воно йде, має якусь укриту ціль — яку, цього не могла доглупатися. Чула тільки, що по вислуханню цілогодинного гуторіння пана Темницького обхапує її якась втома, якесь обридження до світа і до життя, нехіть до праці і думання. Тим то й не диво, що все те вкупі в короткім часі мусіло сприкрити їй спільні снідання, обіди і проходи з панством Темницькими.
— Ні, не піду більше! — говорила вона, тупаючи ногою в своїй світличці, але завсігди в рішучій хвилі покидала її сила волі.
Була сама на світі. Пан Темницький був єдиним другом її покійного дідуся, що дав їй його за опікуна. От і не диво, що її дитяча душа до крайньої можности держалася за ту останню нитку, що бодай сяк-так в'язала її теперішнє з минулим. Покинути сю нитку, то значило віддатися безповоротно хвилям життя, без провідника, без точки опору. Целя, хоч молода ще, 18-літня дівчина, все таки
