— Наречена? — відповів спокійно доктор. — Ніякої нареченої в мене нема.
— Ну, так я й думав. Але що-ж це ти за історії видумуєш?
— Це для тої — і він мотнув головою в напрямі Целіниної світлички. — Виджу, що вдивляється в мене, мов у веселку. Ну, а я люблю кожну річ відразу ставити ясно, реально. Нехай собі дитина на мій рахунок не робить ніякої ілюзії.
— Га, га, га! — засміявся пан Темницький. — Але ж то хитрий пан доктор! Що хитрий, то хитрий! При першій стрічі з панночкою зараз і остерігає її: здалека від мене! Я заручений!
— А воно й найліпше, — сказав поважно пан доктор. — Нехай згори знає, чого від мене може надіятися, а чого ні.
Бачиться одначе, що й сам пан доктор не дуже добре знав, чого від нього можна надіятися, а чого ні. Кілька день він сидів насупроти Целіни, мало звертаючи на неї уваги, обмінюючися з нею ледве кількома байдужними фразами. Пізніше зробився ще маломовнішим, про свою наречену не згадував, але натомість скільки разів Целя осмілилася підвести очі, все стрічала його холодний зір, впертий в себе. Ще кілька день минуло — і в чорних, невеличких очах доктора доглянула Целя якісь іскорки, що блимали ніби порохно серед пітьми і розтлівалися що день то дужче. Було щось невідоме і зловіще в тих іскорках, щось, що відбирало Целі апетит і морозило в ній всякий порив радости. Коли доктор промовляв до неї часом, то почувала легку дрож на всім
