тим самим спокійним і поважним голосом:
— Мушу вам, татку, показати фотографію моєї нареченої.
Батько аж уста розчинив і очі витріщив, бо ні про яку наречену свого сина нічогісінько не чув. Але син з непохитним супокоєм говорив дальше, скоса поглядаючи на Целю:
— Дочка примарія[1] головного віденського шпиталю, одиначка і спадкоємниця величезної камениці на Ґрабені[2]. Заручини відбулися ще в м'ясопусти. Я не писав вам про це нічого, бо хотів зробити вам несподіванку.
Та не вважаючи на це вияснення, батько не переставав глядіти на сина як на дивогляд, з зачудуванням і недовір'ям. Глуха пані Темницька, що не чула розмови, бачила тільки, що «татко» забув про росіл[3], і торкнувши його рукою за лікоть, сказала гробовим голосом:
— Татку, росіл вистигне!
Тим часом доктор, що при столі сидів насупроти Целіни, звернувся до неї з кількома зовсім байдужними запитами, на які дівчина відповіла коротко, майже не підводячи очей від тарілки. А коли обід скінчився і Целя сквапно відійшла до своєї служби, пан Темницький, що досі ледве міг усидіти з нетерплячки, звернувся до сина.
— Бійся Бога, Мільку! Що це за наречена, про яку ти згадував?
