із столика, з пари крісел і з більшого столу, а далі з дзеркала, з фотографій і з вікна. Крутячися по своїй світличці, трібувала[1] стиха забреніти якусь пісеньку, але пісенька швидко урвалася, а на чолі дівчини набігла хмарка.
— Коли ж бо мені це не робить приємности снідати з панством! — сказала нараз, гордо підносячи голову догори, немов відповідаючи на якесь наклонювання. — Коли-ж бо я не хочу слухати дурного балакання пана Темницького ані бути метою огнестрільних поглядів панича Темницького! Аджеж я не обов'язана підлягати їм! Аджеж я плачу їм за харч і за хату! Аджеж не з ласки вони держать мене!
Уся її фігурка тремтіла зі зворушення на саму згадку про товаришів спільних снідань. Молоде чоло поморщилося, очі стратили свій погідний сонячний блиск, а довкола уст зарисувалася якась складина болю і гіркости, якої перед хвилею ніхто би там не був дослідив.
Целя була сирота без батька і без матері. Старий дідусь посилав її до школи, а пізніше через якихось знайомих виробив їй місце на пошті (без протекції навіть такого мізерного місця дістати годі!), де, здавши приписаний екзамен, була принята за маніпулянтку. Більше старенький не міг для неї зробити, та й за те, що зробив, Целя благословить його пам'ять. Пенсія[2] експеди-
