правдивою розкішшю нуряла в ній свої руки, мила лице, шию і рамена м'ягкою губкою, обтріпуючи мов горобчик грубі краплі, що нависали їй на довгих рісницях[1] або з шиї котилися вниз на груди. Була це найбільша приємність її ранішньої туалети упрощеної, о скільки можна, з огляду на службові обов'язки, приємність тим більша, що Целя могла вповні зазнавати її тільки що другий день, коли мала пополуденну службу. В часі передполуденної служби треба було спішитися.
Умившися і обтершися рушником, Целя перед дзеркалом розчесала волосся, розділюючи його над чолом на дві рівні части, а відтак за кілька мінут скінчила зовсім свою туалету, спокійно, систематично і без нічиєї послуги. Хвилю стояла випростувана посеред світлички, широко розвела руки, відтак зчепила їх по-над головою і спускаючи вниз, злегка хруснула пальцями. Потім підійшла до вікна і, злегка потягнувши за шнурок, піднесла ролету. Золотою хвилею бухнуло сонячне світло до світлички, заливаючи її осліпляючим блиском. Прислонивши очі лівою долонею, Целя, упоєна тим блиском, тим теплом, тою фізичною розкішшю життя, весни і молодости, всміхнута і рум'яна поклонилася на схід сонця і кликнула своїм звучним голосом:
— А! Як же там гарно! Добрий день, сонце! Добрий день, весно! Добрий день, небо блакитне!
- ↑ Рісниці — вії.
