і з поштової служби. Целіни очі досить довго зупинилися на тих фотографіях, хоч рисів лиць на них не можна було розпізнати; в покоїку стояв легкий сутінок, бо одиноке вікно, що виходило на вулицю, заслонено було дерев'яною ролетою[1].
— Котра то там година? — шепнула Целя і простягши руку, взяла з круглого столика, що стояв тут же в головах у неї, малесенький, золотий кишеньковий годинник. Хоча з досвіду знала, що будиться все о тій самій порі, але сама собі не довіряла.
— Пів до семої! — сказала. — А мені здавалося, що я сьогодня заспала. Правда, нині рано служби не маю, ну, але потурати собі не треба. Засплю нині, то засплю й завтра і спізнюся на службу!
Так міркуючи підвела голову і сіла на ліжку. Була тільки в сорочці, що обшита вгорі коронкою і зіп'ята на раменах, ослонювала її груди і плечі, лишаючи голими гарні, мов із слоневої кости виточені, рамена і шию. На дворі був теплий маєвий поранок. Лагідним рожевим проблиском просвічувало сонце крізь спущену ролетку до покоїка молодої дівчини, наповнюючи його теплом і запахом весни, що мішався з запахом колонської води, яка стояла в флаконику на туалетці, і резеди, що цвіла в великім вазоні на вікні. Целя якийсь час сиділа, немов
- ↑ Ролета — віконна заслона з тонких виструганих дерев'яних прутиків, яка скручується.
