— Я так і знав, — воркнув жандарм. — Ну, війте, на вас лежить відповідь за них.
— На мені! — крикнув переполошений війт. — Як вони що вкрадуть, то я маю за те відповідати?
— А так. Відповідаєте за все, що станеться в обрубі вашого села. У вас має бути порядок. Такої циганської голоти не можна пускати самопас.
— Ну, а що ж я маю з ними робити? Взяти їх на воловід, чи що?
— Де тільки здиблете в селі, зараз їх арештувати й віддавати жандармам у руки.
— Е, паночку, коли ж бо вельможні шандарі до нас так рідко заходять. А тут якби я одного арештував, то другі візьмуть та й мене підпалять.
— Підпалять! — крикнув жандарм. — То вони такі? Чекайте, зробимо ми з ними порядок. Війте, тих мені циганів припильнуйте, поки я не верну з обходу! Я їх заберу з собою до Підбужжя.
— І коли ж пан повернуть?
— Завтра, найдалі позавтру.
— Добре, скажу їх припильнувати, — відповів війт, низенько кланяючися жандармові.
Попоївши молока й „будза“ (свіжого овечого сиру), жандарм положився на лаві, обвинувся плащем і заснув. А тим часом війт не спав, хоч лежав на постелі.
— Чи лихо якесь навернуло цього шандаря, — думав він, — що випанітрував[1] циганів у такій схованці, де їх досі ніяка власть не добачала? І що тепер з ними робити? Коли схочу їх
- ↑ Випанітрувати — відшукати.