довбану в камені невелику діру, заткану обгорілою смерековою колодою. Не знати для чого, серце нараз забилося якось несподівано в його груді. Вхопивши обіруч карабін, немов до штурму, він наближувався осторожно. Тиша в нутрі таємної ями ще дужче його занепокоювала — і в дусі він почав сердитися сам на себе за те, що перед хвилею крикнув був так голосно і зрадив своє наближення. Хто знає, може невідомий ворог, упереджений його криком, чатує вже на нього з якоїсь укритої а певної засідки? Але вертати було, може, ще більше небезпечно, тож ішов далі. Вкінці зупинився перед самою печерою, оглянув шаблю й патронташ, а відтак раптом пхнув колоду багнетом і очистив вхід до печери. Дим клубами бухнув йому в лице, але за димом не видно було нічого. Щоби заглянути в нутро яскині, він мусів аж приклякнути. А коли дим трохи розвіявся, то жандарм побачив нутро, виковане в скалі. Сірі кам'яні стіни сходилися вгорі, немов склепіння. Вохкість зеленкуватими краплями так і висіла на них. Внизу, в кам'янім помості посеред яскині була продовбана невеличка яма, в котрій жеврів огонь, прикритий напів перегнилою колодою, що сильно курилася димом. Довкола вогню сиділо кількоро людей, малих і великих, ледве повкриваних брудними шматами. Лиць їх жандарм не міг іще добачити, тільки бачив, як кілька пар чорних, переляканих очей з тривогою вперлося в нього.
— Хто ви тут? — крикнув він грізно.
— Цигани, паночку! — обізвався грубий, але смирний голос.
— А що тут робите?
