— Що? Як? Га! Образа гонору!.. — лепотів він, сідаючи на бричку, і курнув що духу з двору.
— Щоб ти собі голову зломив! — проговорили ми в слід за ним. Та й то дармо: не зломив голови, собака!
Аж ось і пан наш раптом немов уродився перед нами. Стояв, похитуючись у отворених дверях.
— Ге-ге-ге — говорив він з п'яним реготом, — панове громада, обивателі, бурґери, пленіпотенти, а що там чувати? Як процесець іде? Нічого, нічого! Але постійте но ви, я вас тепер буду розуму вчити! Тепер ви будете скакати так, як я заграю! Я вам дам себе знати, щоб ви тямили!
І додержав слова! Прикрутив усіх так, що й дихнути годі! Правда, громада не від разу подалася. Зробили ми рекурс, але рекурс відкинули. Тоді ми рішилися силою боронити свого права, але тим іще гірше собі пошкодили. Жінки, діти, чоловіки і старці, всі за покотом, виринули з села, щоби не дати панові заняти пасовиська. Пан спровадив військо. Ми перед військом попадали на землю, кричачи: „Хоч толочте, хоч стріляйте, а ми з цієї землі не вступимося, то наше!“ Але військо не стріляло й не толочило, а тільки поділившися на дві роти, рушило на конях через збіжжя, через плоти, та в село. Прийшлось нам вертати. Два місяці стояли в селі жовніри, що було ліпшого з худоби, повирізували та поз'їдали, звели нас усіх на нінащо, а коли від'їздили, то пан міг бути спокійний: громада була зламана і зруйнована до чиста й мусила сама податися в його руки.
