й за чим. Пани якось побачили нас, підняли регіт у покою, але до нас ніхто не виходить. Панські слуги йдуть по при нас, також сміються, кепкують собі, поштуркують нас, але до нас ані слова. Панські пси приходять, обнюхують нас, де-які загарчать, а де-які й таки тихо відійдуть. А ми нічого, стоїмо, як неживі. Вже смерклося, в покоях запалало світло, пани й пані почали виводити якихось пісень, на дворі почав дощ кропити, а ми стоїмо все на ґанку, з очима вліпленими в ті яріючі шиби, з дрожжю в тілі й розпукою в серці.
Аж ось нарешті, пізно вже в ночі, відчинилися двері, і почали один за другим викочуватися пани до своїх бричок. Насамперед пани від комісії. Переходячи по при нас, найгрубший з них став, позирнув на нас грізно й каже:
— Ви що за одні?
— Тутешні.
— Чого потребуєте?
— Що з нашим процесом сталося?
— З вашим процесом? То ви аж тепер приходите о тім довідуватися? П'яниці погані! Ви варті пасовиська, ви варті лісу? А торби жебрацької не ласка? Ідіть же додому й не смійте о тім і споминати! Минулися роки, як добро розпирало боки! Пропали, Йване, гроші!
Вся комісія зареготалася, сіла на брички та й поїхала. За комісією надійшов наш адвокат, крадучись як злодій, змішаний, ніби п'яний.
— Га, ви тут, ви тут? — лепотів він. — Ждав на вас, їй-богу ждав, чому не приходили?
— А багато вам наш дідич заплатив, щоби ви нас спинили в місті, поки тут комісія розсудить на його хосен?
