Що тут робити? жінки кричать: „Ми з коцюбами підемо й тим панським слугам голови поскіпаємо[1]!“ Але старші чоловіки якось уцитькали їх і зараз вибрали кільканадцятьох, щоби їхали аж до Львова до адвоката, зарадитися. Вибрали й мене. Поїхали ми, напитали адвоката, українця, заслуженого, кажуть, і щирого. Прийшли до нього, розповідаємо: така річ і така. „Що ж“, — каже — „будемо зачинати процес. Розстарайтеся свідків, паперів, грошей, а тимчасом заховуйтеся спокійно, бо всяка бунтація тільки пошкодила би справі“.
— Але ж, паночку, — кажемо ми, — як нам тут заховатися спокійно, коли нема де раз худобу вигнати? Адже без паші худоба на пні погине!
— Га, — каже адвокат, — що ж я вам можу на то порадити? Як виграємо процес, то пан буде мусити повернути вам усю шкоду, а тепер радьте собі, як можете.
З тим ми й пішли. Зачався процес. Скільки ми грошей на нього видали, Бог один знає. Я нарахував самому адвокатові та на стемплі[2] щось звиш сімсот ринських. Громада тяглася з останнього, хоч і як її то не легко приходилося. Бо ліс і пасовисько осталися в панських руках, і мусили більшу половину худоби як стій випродати запівдармо, бо не було чим годувати. Решта товклася — і нині товчеться — то по гусячім зарінку, то по перелогах, то по городах. Сади наші через те понівечились, пасіки позводилися, а худобинка ходить, лиш шкіра та кості.
