— То, прошу панів, наше пасовисько, на що ви його міряєте й палькуєте?[1].
— А ти що за один? — питають пани.
— Я війт громадський.
— Ну, то добре, — відповіли вони, та й далі своє роблять. Обпалькували той кусник зораний окремо, а решту знов окремо. Ми вже з війтом за ними ходимо й дивимося, але що вони говорять, того не знаємо, бо по-німецьки шварґочуть. Далі скінчили й сідають на бричку. Війт за ними, не попускається, та все допитує. Тоді один пан стає в бричці й обертається до нас.
— Ви, люди, виділи, як комісія міряла пасовисько?
— Та виділи, — кажемо.
— І виділи, як пальки била?
— І те виділи.
— І знаєте, що онто там, — показав на зораний кусник — те ваше, громадське, а це отут, те панове?
— Га, що, як? — скрикнули ми всі, мов попарені, і до комісії. Комісія в ноги.
На другий день женуть наші пастухи худобу на пасовисько, а там панські слуги: „Марш відси, це панське пасовисько, не смій і ногою поступити сюди“. Пастухи, обернули худобу, женуть у ліс, а там панські злісні й гайдуки: „Марш відси, ліс панський, не смій і за окіп поступити ногою“. Пастухи, звичайно, діти та в плач, женуть худобу назад додому. Ґвалт, крик у селі такий зробився, немов хто ціле село підпалив на всі чотири части.
- ↑ Палькуєте — б'єте кілки.
