— Ми таки так казали, нас пан нарадив.
— Так чого ж ви тепер хочете? Щоби ми другу конскрипцію у вас робили, чи що? Бувайте здорові! Щось-те собі зробили, те будете мати. Що написано, те пропало. А впрочім ні, вільно вам рекурсувати[1], але кажемо вам наперед, що рекурс нічого вам не поможе, а тільки ще й самі попадетеся до криміналу за те, що ошукували цісарську комісію.
З тим ми й вернулися. Пропало, — сказали ми, — побачимо, що з того буде.
Чекаємо рік, другий — нема нічого. Пан знов у добрі з нами, тільки як коли згадати про конскрипцію, то всміхається та й каже: „Ет, жарт та й годі!“
Аж ось на третій рік — чуємо, якась комісія їде в село, пасовисько розмірювати.
— Пек тобі маро, — гадаємо собі — це що, за чим, по що? Пасовисько наше з віку-правіку, пощо його розмірювати? Правда, ми послідніми роками оден кусник поділили між громаду і зорали; гадаємо собі: може то приїхали виміряти, скільки ми зорали, а скільки ще осталося. А комісія просто до двору; пообідали, а відтак на пасовисько. Розложили мапу[2], пан сам з ними ходить і показує: от відти тягнеться й доти, а це вони зорали.
Підійшли ми до тої комісії, кланяємося здалека, далі приступили ближче, знов кланяємося, а комісія ані в той бік. Далі війт осмілився та й каже:
