— А ти від позавчора не була в нього?
— Та не була, бо мої мамуня також були слабі, та я мусила сидіти коло них. Аж нині їм стало трохи легше, то я випросилася до діда. І мамуня самі казали, щоби я йшла, може дідові треба що принести або що, бо дід слабий на ноги й не може вийти. А як не треба нічого, то щоб я зараз вертала.
— Ну добре, то йди та подивися.
Дівчина пустилася йти, але спинилася, побачивши величезну калюжу перед дверима.
— Ой-ой-ой, як тут перейти? Адіть, яка вода, як Дунай!
— Постій, я тебе перенесу, — сказав я, і взявши дівчину на руки, ступив у калюжу. Бродячи мало що не по коліна, я дійшов до дверець і отворив їх. Дивний і страшний вид показався нашим очам. Буда вся стояла в воді. Кругом чорні, голі стіни, крізь які де-не-де проблискувало буре денне світло. Коло дверей старий вісний столець, на нім гибель, пилка, топір і купа недоструганих кусників дощок. А в куті, також майже зовсім у воді, купа трісок, гиблівок, перегнилих на гній, накладених високо верства на верству, а на тій купі, заритий у той гній до половини і ледве покритий старими, чорними шматами, лежав чоловік, синій як боз, сухий як скіпа, з виразом страшного болю й якогось жалю на поморщенім лиці. Це був Слимак, а правду кажучи, тільки труп Слимака…
Морозом повіяло на мене. Десять літ у такому пеклі! І тут жив чоловік! — тримтіли вривані думки в моїй голові. А дівчина тим часом кинулася будити діда, та побачивши, що дід зимний і задубілий і такий якийсь
