шпари в полупаних дверях і попід прогнилим порогом до середини. Одно вузеньке віконце, з повибиваними з давен-давна шибами, ціле заліплене було пожовклим від сонця й дощу папером. У буді було тихо, як у гробі. Дощ не то що переставав, але змагався. З вулиці долітали в цю кліть глухі крики й гамори, але ні один слід на тім відразливім подвір'ї не показував, що нині в Бориславі свято, що вся та оселя прибралася нині в празничний стрій, щоб повітати найдостойнішого гостя. Сіра, гнила й мерзенна буденність царювала тут зовсім спокійно та непорушно.
Хвилю стояв я під піддашшям, роззираючися довкола, коли в тім з правого боку вузьким пролазом протиснулася невеличка, може восьмилітня дівчина й несміло, питаючими очима глянула на мене.
— Чого тобі, дитинко? — спитав я.
— Я тут прийшла до діда.
— До якого діда?
— А ось тут, — вона показала нужденну буду — тут дід Слимак. Я його так називаю дідом. Я прийшла подивитися на нього. Не знаєте, чи він дома?
— Не знаю, дитинко. А він виходить куди?
— Та не виходить. Але дід казав позавчора, як я була в нього, що його Юдка хоче викинути.
— Викинути? А то чому?
— Ба, видите, бо дід уже старий, не може робити.
— А що ж тут той дід робить?
— Та от так: ручки до корбів, листовки, кілочки. Від коли тямлю, то він усе те робить; мамуня казали, що вже щось десять літ.
