шинку, зараз таки за тріумфальною брамою. То був шинок Юдки Мавльтроммеля.
Погана як ніч, поморщена вже жидівка стояла за шинквасом, хоч сьогодня задля празника нікого, крім нас, не було в шинку. А по шинку походжував підстаркуватий уже жид з гарним животиком, в атласовій бекеші, переперезаній святочним шовковим поясом, з видряним „штрамеле“ на голові. На його гладкім, блискучім, хоч жовтім лиці виднівся супокій і вдоволення. То був Юдка.
Я огрівся трохи й вийшов на подвір'я.
До нього зі всіх боків припирали сліпі стіни сусідніх домів та шоп, поліплені жовтою глиною. Це була немов велика клітка, брудна, занедбана, гнила й вонюча над усякий опис. На середині стояла велика купа сміття і всяких олітків[1]. Направо попри вугло шинку був вузенький прохід на вулицю, і туди ж текла з-під сусідніх окапів потоком вода на низьке, мов яма, подвір'я. Але на другім кінці вихід її був почасти затамований[2]. Там, приперта до сліпої стіни якогось довжезного будинку, стояла нужденна не то шопа, не то буда, з прогнилим дахом і чорними неполіпленими, в багатьох місцях дірявими стінами. Між шинком та будою була тільки вузенька протока для води, але напливаючий потік не міг у ній зміститися й залляв майже цілу половину подвір'я широким ставком болотяної, бурої води. Особливо коло буди, яко найнижче положеного місця на цілім подвір'ї, згромадилося найбільше води й чималий потік лився крізь
