на обдертого пройдисвіта, але очевидно не міг його пізнати.
— Ви хотіли говорити зі мною? Ну, говоріть, чого хочете?
— Ви не пізнаєте мене, Юдко?
— Ні, не можу якось, — сказав Юдка, ще раз зирнувши на нього.
— Правда, не нині то діялося, як ми оба, ще молодші, мандрували до Борислава, тямите?
— А, Слимак! О, що то з мене за забудько! Ну, що чувати, Слимаку?
— Зле чувати, Юдко. Коло мене біда.
— Коло мене добре, Богу дякувати, — відказав Юдка.
— Виджу, виджу, — сказав сумно Слимак, хитаючи головою.
— Знаєте що, Слимаку, я тепер не маю часу говорити з вами. Сядьте собі тут на лавку, так… Malky, gib ejm а güt Bromfen, ün an Umbassen, hörst du mech[1]. А відтак, як буде вільніше, то побалакаємо. Добре?
— Та добре, — сказав Слимак і сів у куті коло шинквасу.
Вже було геть по півночі, коли в шинку на стільки зрідло людей і втихомирилося, що Юдка міг мати хвилю вільнішого часу. Він збудив Слимака, що за той час серед гамору й задухи спав на лавці.
— Ну, Слимаку, повідай, що там у тебе чувати?
— Видите що, — сказав неохітно Слимак. — От чого я доробився за десять літ. Жінка розпилася і вмерла, перевела все, що я мав.
- ↑ Малко, дай йому доброї горілки й закуску, чуєш?
