— Аз чого ж ти, Юдко, гадаєш жити в Бориславі? — питає столяр.
— З чого Бог дасть, — відповідає боязно скулений Юдка.
— Та то ніби так, усе в Божих руках — відповідає столяр, — але бо в нас кажуть: „Бога взивай, а рук прикладай“.
— У нас так не кажуть — відповів коротко Юдка.
— А як же у вас кажуть? Рад би я знати!
— У нас кажуть: хто на Бога здасться, тому Бог не дасть пропасти.
— Ха-ха-ха! — зареготався столяр і махнув своїми дужими руками. — Най но би я стрібував не робити з місяць, чи Бог би зліз із неба та нагодував мене!
— Не говори так, Слимаку, не гніви Бога!
— Я Бога гнівати не хочу, але Бог же чей не на дурно дав чоловікові свою поміч!
І він знов розмахнув дужими руками, немов збираючись розбивати ними скелі.
— Як Бог схоче, то й твої руки не поможуть, Слимаку!
— Хіба мені повідпадають, а тоді й я не хочу жити!
— І здорові будуть і не поможуть!
— О, цього не буде!
— Побачимо.
— Ну, ну, побачимо.
Оба товариші за час тієї розмови йшли самітньою дорогою через поля. До Борислава було ще з півмилі. Сонце стояло з полудня і пражило немилосердно. Слимакові давно вже хотілося пити, та й Юдка віддавна час за часом жалібно позирав на вузлик у Слимака за плечима, з якого долітав його запах хліба
