— Та брешеш, козячий сину! — сказав на те з добродушним притиском один ґазда, — бо ми ані не діти, ані не польські!
— Дротарю, я йду з тобою! — залунав нараз різкий могучий голос. Усі озирнулися й охнули. На порозі сінешніх дверей стояв Довбанюк з горшком недоїденої лемішки в одній, а залізною ложкою в другій руці, і не зводячи очей із дротаря, грозив, бачилось, цілому світові.
— Я йду з тобою, чуєш, дротарю! — повторив він іще раз. — А їх не клич, це хлопство нічого не розуміє.
— Довбанюку! — скрикнув йому мій тато, забувши навіть утитулувати його паном. — Чи ти стікся[1], чи тобі що такого?
— Мовчи, хаме! — гримнув Довбанюк, кинувши на тата таким неописано згірдним поглядом, якого я з роду не бачив і бачити не буду. І не кажучи більше нічого, він обернувся, пішов до комори, відмок[2] свою скриньку, вложив до неї горнець до половини повний лемішки, положив таки необтерту ложку, замок[3] скриньку, сховав ключ у сінях під ступу, і взявши в руку палицю, вийшов на подвір'я.
— Гурра! — повітали його люди грімким окликом.
— От козак, раз козак!
— Оперезався, зовсім зібрався.
— Хоч до повстання, хоч у просо горобців пуджати!
Мов град сипалися насміхи на Довбанюкову голову. А він нічого собі. Взяв дротаря за
