з голоду загиб. Мама прогодувати його не могли, бо в них і своїх дітей було досить, а передновок випав тяжкий. Але Довбанюк байдуже собі! Чим тісніше коло нього, тим дужче він за своєю Польщею вбивається.
Сидимо ми отак на призьбі з полудня: тато, ще кілька сусідів і ми, діти, а Довбанюк на сінешнім порозі лемішку їсть, таки з горшка, нерозпущену. Пожурилися наші ґазди передновинком, а далі на повстання зійшли, розповідають, що хто на ярмарці чув або від чужосільних.
— Кажуть, що щось москаль замагає, — бовкнув один.
— Хто то каже? Хто сміє казати? — аж скрикнув Довбанюк, зірвавшися з порога й кинувши до горшка своєю залізною ложкою.
— Ой, пане Городиський, круто з вашою Польщею! Там, повідають, москаль повстанців як риби в саку ловить, а котрих зловить, то з тими таке робить, що був-був когут, а потому зістав каплуном!
— Дурні повідають, а ще більші дурні слухають!
— Ну, та ми власне потихо собі шептали, щоб ви не потребували слухати.
Загальний регіт. Довбанюк аж почервонів зі злости, але не сказав нічого, тільки сів назад на поріг і взявся знов до свого горшка з лемішкою.
— От дармо-сте пана розгнівали, — передразнює один ґазда. — Хто знає, може он завтра Польща буде! Тото будете в ярмі ходити, що аж гей!
— Га, як у ярмі, то в ярмі, — відмовляє другий. — Але я гадаю, що пан Городиський
