а він відвернеться, ніби не бачить, щоби не потребував дякувати. Не любив, бачите, виду показувати, що хтось йому ласку робить, а вже попросити в кого чого — радше з голоду згине! „Що то“, кажуть бувало мама, „шляхетська манерія!“ Та й байдуже собі, привикли до старого Довбанюка.
Так отже послухайте, яка то старої голови на старість дурниця вчепилася! Неділя була, десь так перед Петром, саме того року, як то тота польська рухавка[1] в Варшаві вчинилася. Газет у нас тоді ніяких не було, а так тільки глухі вісті поміж народом ходили, що „поляки прийдуть, хлопів різати будуть“, або щонайменше „панщину завернуть“. Хлопи дуже похнюпились, а шляхтичі мов на дріжджах росли. А село наше, бачите, мішане, більша половина хлопів, а менша — шляхти. А що вже наш Довбанюк, так цей не раз і крізь сон кричав: „Чекайте но ви, хами, скоро Польща буде! Ми вам!“.
Від самої весни ходив, як загорілий. До роботи ніякої, хоч його ріж, то не піде, а хоч би й пішов, то що з нього за робота! Нехай собі рої летять, куди їх Бог провадить, нехай костогризи та сорокопуди черешні об'їдають, нехай каня всі гусята поб'є — він ані не бачить, ані не чує нічого! Адже швидко Польща буде! То й не дивниця, що, поки що до чого, а наш Довбанюк таки порядно з голоду млів. На його лихо й губи того року не зародили й риба не ловилася. Як би не той гарчик ячмінної муки, що йому щосуботи тески давали, то був би Довбанюк, таки не дочекавши Польщі,
- ↑ Рухавка — рух, повстання.
