— Дам я вам псів!
І він грозив нам пальцем. Дуже, бачите, не любив, коли хто за ним заглядав, що він робить, або куди ходить. А нам тільки того треба. Нам хоч би й у кінець села пробігатися, аби тільки Довбанюка подразнити. І як то вже він ізвивався, через плоти скакав, у кукурудзи та в колопні[1] ховався, коби тільки змилити нас, щоби ми не знали, в котру хату він заходить. Та куди тобі сховатися перед чотирма парами всевидючих дитячих очей! Куди він, туди й ми за ним, а все кричимо:
— Пане Городиський, геп-геп! Пане Городиський, геп-геп!
— Ну, ну, — воркоче він із колопень, — гепну я тебе одного з другим, лиш ти не йди мені з очей!
А коли вже дістане свій гарчик[2] муки, з хати виходить, та й просто на вулицю. Тоді вже ані гадки по за плоти скакати. Самою серединою дороги суне й борони Господи до нього підступити! Та й просто до нашої хати. З моїм татом він якийсь давній знайомий був, ну, та й пасіка в нас, сад; досить, що він усе любив пересиджувати в нас, коли деінде діла не мав. „Тут моє припиновище, каже, бувало, поки не проженете“. І скринька його зо шматтям у нас у коморі стояла. Навіть горнець свій і залізну ложку в тій самій скринці мав. Так то він у тім горшку щодня собі в нас лемішку варив із тої муки. Зварить, бувало, водою розпустить та й сербає. Мама не втерплять, капнуть йому молока до тої бевки,
