Та його властиво так тільки прозвали Довбанюком, за те, що все ходив у тих шляхотських, незбираних, як то кажуть, вибачте, „довбаних“ штанах. А звався він властиво Городиський. Шляхціц[1] був, правда, що з тих ходачкових, але фуми[2] шляхетської стільки, що хоч і графові не стид би. Іде тото, бувало, вулицею, обшарпане, в полотнянці два роки непраній, заталапаній по коліна, — хто би його не знав, то би йому кусник хліба дав, як дідові[3], а зустрінеться з хлопом, то надується як той індик, ніс догори, ніби зорі лічить, та й просто насупротив, не вважає ні на що. І най но би поважився чоловік не обминути його або підтокою за полотнянку зачепити, то так зганьбить, що й о світі не стямишся!
— А ти мудю! А ти хлопе! А ти опришку! Чи не бачиш, що я йду, не можеш уступитися?
Свої люди вже знали тоту його фудулію, то тільки всміхнеться, бувало, чоловік та й скаже:
