от лучиться який знайомий та й запитає, що везу. Вже й сам не знаю, що це мені тоді сталося й чого я так боявся, немов що крадене везу. Таке вже в нас: загулюкають люди чоловіка, осміють за те, чого й самі не розуміють, так що потім чоловік і рад би щось доброго зробити, та унимається, боїться людей, немов це він не знати яке лихо задумав.
От уже я наблизився до свого села. Смерклося. Я ще перед коршмою за селом постояв трохи, щоб і зовсім стемнілося, а тоді їду. Та ба, на моє лихо, ледве я до села, аж тут бух місяць сходить собі повний, круглолиций, як коли би ніде нічого. Видите мене, я не ось такий, щоб за що будь розгніватися, але той місяць тоді трохи мене до лютости не привів, мало я йому, бідному, в батька-матір не закляв. А я, правду кажучи, й зовсім його не сподівався! А тут так вам ясно зробилося по селі, як удень! На моїм возі вже здалека видно щось, гей ґренджолі, зведене, а що віз наскочить на камінь, то воно на всі боки хитається та дзоркає. А тут ще пси — в нашім селі що хата, то пес — почувши, що хтось їде, гурмою вилетіли на дорогу, уїдають так, що аж землю під собою гризуть, провожають мене з музикою! Але Богу дякувати, що вже чоловіка ніякого нема на вулиці, не буде питати, що везу.
Ба, як уже лиха доля на тебе завізьметься, то й конем її не об'їдеш. Приїжджаю просто церкви, дивлюся, стоїть хтось серед дороги, дивиться. — Тьфу, осина тобі, маро! — погадав я собі. — Прокляті псища збудили вартівника, зараз зачне питати. Та й бо й є! Скоро ми порівнялися, а він до мене:
