хії. Інакше у Франка. Це тяжка боротьба з матеріялом. Його слово — це свідомі, раціональні удари каменярського молота об тверду скелю. Співом вистрелюють слова Шевченка; твердим зусиллям різьбарського долота постають строфи Франка, і на них усюди залишаються сліди тієї напруженої праці. У Шевченка геній творить як природа, як стихія. Тут зосереджена інтеліґенція бореться з безвладною і неподатливою матерією зовнішнього світу і власної душі, оформлюючи їх.
Дійсність, що з неї народився і мав її оформлювати Іван Франко, це духово і політично майже незрізничкована, соціяльно принижена, відгороджена від світу, патріярхальна громада з священицтвом, як єдиною провідною верствою, якої мудрістю і чеснотою вважалося „сміло ступати отців слідами і церкву руську берегти”. В ідеологічній надбудові того суспільства особливий вплив у той час мало москвофільство, що передавало вирішення власних політичних проблем чужій силі. В такій дійсності реформаторський дух Франка дістає свої перші втілення в постатях вічного революціонера, і вірного свому трагічному призначенню каменяра. Це символи творчої революції, що її очолив Іван Франко, революції, що, нищучи перестаріле, будувала шляхи будучині, оформлюючи нове. Це та революція духа, що їй у жертву принесене життя Івана Франка. Її дозрілий плід — це в усіх ділянках свідомо-активне українство, це перетворення аморфної галицької громади в політичне, ідейно і організаційно по-сучасному упорядковане суспільство, це поляризація духа, в якому поруч віри — розум і наука стають рівнорядними силами. Її плід це секуля-