ється? Га, що робити, міркую собі, треба буде йти до всіх, хто тільки займається виробами з дерева, може таки котрий дасть мені те прокляте свідоцтво.
Приїхав я до міста, йду поперед усього до знайомого стельмаха. Розповідаю йому всю річ: так і так, де тут шукати поради? Той зразу розсміявся, а далі, коли я йому вияснив, що в наших селах шандарі не жартують, задумався.
— Що ж, пане Яремишин, — каже, — коли так, то треба щось міркувати. Знаєте, в нас є лиш два цехи, що займаються дерев'яними роботами; стельмахи й столярі. Маємо тут одного теслю, то той пристав до столярів, і одного бондаря — той у стельмаськім цеху сидить. А куди би вас припутати, цього я зовсім не знаю. Ходімо, я піду з вами, насамперед до нашого цехмістра, поговоримо з ним, я як з ним нічого не буде можна зробити, то підемо до столярського.
— О, Біг заплать вам, пане майстер, за вашу прислугу! — сказав я.
Пішли ми. Стельмаський цехмістер наморщив чоло, зарушав вусами, коли я розповідав йому свою справу.
— Виріб ложок до нас не належить, — відказав коротко.
— А до кого ж належить? — питаю його.
— Або я знаю? Це вже ваша річ, не моя.
Вийшли ми, йдемо до столярського цехмістра. Цей політурував якийсь стіл і ввесь був замазаний терпентиною. Просив нас сісти на якихось дошках, сам сперся на столі й покликав хлопця, щоб йому сухими руками напхав до носа табаки, чихнув разів зо три, і вислухавши моєї просьби, крикнув:
