— Ну, та поки почнемо говорити про се дїло, я мушу сказати вам дещо про себе. Бо не досить того, що я знаю вас; треба, щоб ви знали мене й не йшли наслїпо.
— Дуже добре.
— Так отже я скажу вам, що я, справдї, лихвар. По що таїти ся з правдою? То значить, панові старостї, анї панові президентові я в сьому не призна́ю ся, але вам мушу. Скажу ще більше: мої товариші-лихварі уважають мене найгіршим, найнебезпечнїйшим лихварем тому, що я знаю закони й тисячні кручки, знаю людей і людську вдачу і вмію так зручно обмотати їх, що вони тільки зїпають у моїх сїтках, але нїколи не можуть видобути ся з них.
— О, то ви небезпечний чоловік, — сміяв ся Євген, усе ще вважаючи ті Ваґманові признання якимось жартом.
— Се вже вам иньші сказали, то я не потребую повторяти, — спокійно й поважно мовив Ваґман. — Тільки бачите, пане, межи мною й иньшими лихварями є одна ріжниця. Знаєте, між лихварями бувають спеціялїсти: одні зичать гроші, иньші ведуть лихву збіжжєм, худобою, поживою для селян; одні обмежовують ся на селян, иньші на офіцерів, одні дають під застав, иньші на векслї. Я випробував усякі способи і зробив ся… як би то вам сказати — добродїєм добродїїв.
Євген голосно засміяв ся.
— Не жартую, — мовив поважно Ваґман. — Адже знаєте, що лихварів називають добродїями людства. Ну, а я добродїй тільки одної частини.
