— Борони, Боже! — з жартливим обуреннєм мовив Євген. — Нїяких потаємних підкопів не роблю. А щодо лихварів і пявок людських, то з тими в мене явна й безпощадна війна. Се так. Але ж не смію думати, щоб се були позиції пана старости.
— Ach, junger Mann, junger Mann! — мовив староста, звичаєм старих бюрократів закидаючи по-нїмецьки і плещучи Євгена по плечі. — Sie verstehen nichts von Politik. А коли ваша війна звернена проти лихварів, то чому не берете ся до Ваґмана? Се ж найгірший, найнебезпечнїйший лихвар у нашім повітї. Чому не воюєте з ним, а навіть навпаки, підпираєте його?
— Я? Його?
— А так! Бачите, як я зловив вас! Підпираєте лихваря, найгіршу пявку! Підпираєте тим, що живете в його домі.
— Живу, бо менї там вигідно, й жив би, як би сей дім належав до пана старости, і пан староста винаймали його. А з лихварськими справками Ваґмана я досї не стрічав ся.
— Не стрічали ся? Але ж він розкинув свої сїти по всїх селах.
— Не знаю про се. Як наскочу на який слїд, то можуть пан староста бути певні, що без найменьшого огляду на те, що він мій господар, а я його льокатор[1], цупну Його так, як тільки зможу.
— Ну, коли се ваша серіозна воля, то я думаю, що на нагоду не довго будете ждати.