— А вже ж, що стало ся! Зараз першого дня нашого спільного життя я пізнав, що кепсько трафив[1]. І то не тому, що моя жінка не любила мене. Знаєте, я нїколи не був у претенсіях[2] і не дурив себе тим, що якась жінка може, справдї, щиро полюбити мене. Менї байдуже було до того. Навіть навпаки. Велика любов, то так, як високе шляхецтво: noblesse obligée. А я все волїв бути свобідний від усяких з'обовязань. Я знав із досвіду, що, не збуджуючи зовсїм любови, можна з женщиною дуже добре бавити ся, й веселити ся, й навіть жити.
— Правда, так жити, щоб забавляти її слугою, паяцом, невольником і банкером, се не був мій смак. Усякі балакання про альтруїзми, про абнеґації й такі иньші дурницї я все вважав дурницями. Признаюсь вам, я хвилину дурив себе, міркуючи: беру бідну, беззахисну, то чей же вона, бачучи, що я вдержую її своєю працею, даю їй становище й повагу у світї, схоче бути менї вдячна, буде йти менї під лад. І ось від першої хвилї нашого подружнього життя я переконав ся, що моя жінка навіть поняття не має про се. Не то поняття — навіть фізичної здібности. В неї нема темпераменту. Вона холодна, як риба, понура все, задумана, нїколи нїчого не видумає, без інїціятиви, і при тім уперта й завзята там, де можна менї зробити якусь прикрість. Одним словом, усї ті хиби, які я досї бачив уроздріб у ріжних бльондинок, у неї я знайшов прикупі в найвищій мірі. Наш сїмєвий віз
