ний і так далї, — але при кінцї таки додасть: „unzuverlässig”. Ну, то ще ад'юнктові, нї суддї се багато не завадить, але для бідного манїпули така нота — то засуд смерти, запечатаннє всеї службової карієри.
»Що ж менї робити?« кажу я до свойого радника. »Женити ся з якоюнебудь служницею?«
»,Боже вас борони! Се добило б вас цїлковито'.«
»Ну, то й сам не знаю. В мене нема знайомостей у вищих сферах.«
»Дурниця!« мовив радник. »,Нинї нема, завтра можуть бути. Досї ви не були нїчим, а віднинї ви пан офіціял, то вже нїякі двері не запруть ся перед вами. Коли хочете, я введу вас у дім моєї своячки, там що-суботи буває невеличке товариство, бувають панночки, ану ж вам котра сподобаєть ся'.«
»О, пан радник дуже ласкаві! Буду безконечно вдячний.«
— Радникова своячка, то була одна львівська міщанка, каменична панї. В судї знали її дуже добре й не звали инакше, як тільки »цьоця[1] Зюзя«. Говорили, що колись се була осібка досить легкого ґатунку, поки один багатий міщанин не взяв її з вулицї й не оженив ся з нею. Вона віддячила ся йому звичаєм таких осіб, своїм поводженнєм довела його до божевілля, що з часом змінило ся в тихий ідіотизм. Як нешкідливого й невлїчимого хорого
- ↑ Тїтка
